Філософія блогу

Коли мова заходила за успішність (за успішність в даному випадку бралися відвідуваність, аудиторія тощо) блоґґєрства то я завжди окремо виділяв ПУБЛІЧНИХ людей, яким варто просто завести блог на будь-якому сервісі і просто між іншим десь згадати, що ось так і так – маю тепер свій блог: заходьте, читайте, коментуйте і т.д. і т.п.

І – все:) цього достатньо! Публічна людина на ранок наступного дня прокидається з важкого перепою та всіляких там наркотичних наслідків, бачить біля себе в ліжку купу людей своєї ж статі, махає головою на знак “як же це все банально – задовбало!”…
А,  долізши до мережі і зайшовши на свій блог, без жодного подиву спостерігає мільйон мільйонів коментарів дуже-дуже-дуже різного характеру на свій перший тестовий пост – від зізнань в коханні до пропозицій творчої співпраці і до, звісно ж, матюків та погроз страшною розправою.

Що тут скажеш – це такий найшвидший спосіб розкрутки блогу, і найпростіший: по барабану і видача в пошуковиках, і РСС-підписники, і все-все-все.

Але де ж дітися від Темної Сторони? Яка є завжди, всюди і у всього:)

Так і тут…
Забігаючи наперед, зазначу, що пост цей пишу під враженням від припинення ведення свого блогу Сергієм Лук’яненком, відомим російським письменником-фантастом, якого я читав геть усе без вийнятку і який написав багато Дійсно Видатних Книжок.

Наперед забігли – а тепер давайте з самого початку.

Публічна людина – ясна річ, це є не так людина як проекція її іміджу (часто-густо створеного штучно) в свідомості цільової аудиторії (тобто це можуть бути тупі малолєтки, матьорі ЗЕКИ, домогосподарки, офісний плангтон, творчо-мистецький прошарок, пенсіонери тощо).
Якщо блог є справою рук тих же іміджмейкерів – то він не має жодного відношення до цієї публічної людини: є “менеджери” (вибачайте вже, але куди дітися від цього слова? тепер УСІ називаються менеджерами, і це надзвичайно тупо. хоча – які люди, такі і визначення), які ведуть той нещасний блог і пишуть від імені нового якогось “юри шатунова” шось схоже на “вибив учора хуліганам в під’їзді сто пійсять вісім зубів бо вони ображали сусідську дівчинку” та “якшо довго не буду в ефірі – знайте, то я воюю десь на невидимому фронті задля загального миру і добробуту”.

То не є блог – то є шось непонятне.

Якщо ж публічна людина дійсно заводить собі щоденничка – то це вже справа серйозна… Як мінімум прийдеться читати хоча б кожного десятого комента аби не спортити свій такий весь позитивний імідж – а це вже, мабуть, дві години на день витрачати прийдеться. А як же графік? Творчість, чи гастролі, чи зйомки – куди втиснути?

От Могілевська, наприклад, незважаючи на свою страшенну зайнятість, таки знайшла час аби порадувати своїх шанувальників таким собі мережевим спілкуванням, і навіть легко уникнула попередньо описану проблему. Можна сказати, вчинила просто геніально:
заходить на свій блог час від часу, пише кілька рядочків таких собі рожевих-піднесених, з постійною вдячністю до усіх хто читає блог і незмінним “я вас люблю” через кожні п’ятдесят знаків (разом з пробілами) – і не має жодних проблем:) коментарів збирає – ну, самі подивіться скільки.

Не блог а сплошна ейфорія якась, імпресія.. І лосю зрозуміло, шо то аж ніяк не є відображенням чийогось  життя, яке складається далеко не лише з “ой, супєр!”, “кльова”, “мусі-пусі” і все таке.
Тобто такий собі напівфабрикат – який (ну, ми взагалі до них звикли в усіх сферах…) народ з радістю споживає, а Наталка легко та невимушено продукує, при цьому не наштовхуючись на жодні проблеми, які є неминучими для тих, хто дійсно та серйозно веде блог.

Це я про Лук’яненка на рахунок “дійсно та серйозно веде блог”. Верніше, вів…
Тобто людина ДІЙСНО писала про свої думки, враження, про якісь автобіографічні моменти – ділилася щирими радощами з приводу дня народження сина та розчаруваннями з приводу того, що придбаний десь в криму дорогущий коньяк в дерев’яній бочечці – насправді, в тій бочечці (на якій чомусь ще й краник було присобачено) просто тусувалася собі закатана трилітрова банка. Мабуть, коньяку:)

Він викладав частини своїх ще не опублікованих творів, він питав порад щодо сюжету, цікавився сленґовими словами тих чи інших професій (для своїх героїв), викладав фотки з Таїланду, вітав колег з днем народження, питався порад з софтом, придбанням автомобіля, ділився ходом справ з приводу ремонту в квартирі – і багато-багато іншого…
Що тут скажеш? “Підсів” чоловік на блоґґєрство не на жарт – і його любили:) читали, цитували, коментували – і не лиш тому, що він відомий письменник, а ще й тому, що він дійсно Козирний Блоґґєр.

От як получається… коли людина малює щось таке собі невідомо що – то напоротися на якісь конкретні негативи не получиться навіть якщо того дуже і дуже захотіти.
А коли робить СПРАВЖНЮ РІЧ – то біда підстерігає на кожному кроці…

В першу чергу, коли блог ведеться так щиро як це робив Сергій – однозначно, спливають деякі риси характеру, деякі моменти світогляду… які як би не в’яжуться з автором геніальних творів. Думаєш – як??? людина, що написала те-то і те-то – як вона може так наївно думати? Чи не знати того чи іншого?
Тобто перший момент – “розвінчування” міфів та “повернення на землю”. Не те щоби це було однозначно якимось негативом – але все ж, але все ж… читаєш вже щось – і робиш поправку на такі якісь моменти. Знаєте, це як прийти до лікаря-проктолога, з яким знайомий особисто – мабуть, тут те ж саме.

В цьому плані для мене першим таким дзвіночком стала тодішня акція (маєте пам’ятати – не так давно то було) “я нє пакупаю естонскіх таварав” – в протест проти маніпуляцій з пам’ятником солдату-визволителю-червоноармійцю. То була чистої води політика, при чому навіть не прихована – все було конкретно очевидно, виссано з пальця і роздуто кремльом.
А він нічого з того не побачив і не зрозумів. Взяв і завішав у себе також того малюнка.
І це при тому, шо підняті ним в романах проблеми глобального характеру – настільки глибокі, неоднозначні… а тут – …

Ну і тепер – подивіться через що це все сталося. І знову та ж дитяча якась наївність… людина, яка об’їздила півсвіту – і щиро вірить, що піндоси своїх дітей в автівках не залишають доки самі на роботу йдуть – а виключно таких, що придбані з Російської Федерації. От спеціяльно купують дітей з Росії аби потім десь їх забути, знедолити тощо.
Заграв, заграв “патріотизм” – “МЫ НЕ КИТАЙ, МЫ НЕ ИНДИЯ, МЫ НЕ БАНГЛАДЕШ. ПОКУПАЙТЕ ЖИВЫЕ ИГРУШКИ В ДРУГИХ СТРАНАХ.”
Ну так – куди до росіян китайцям, індійцям.. то – третій сорт, а це ж РАСІЯ!

І знову ж – такі речі пише людина, яка справляла враження через призму своєї творчості далеко не такою.. поверхневою, чи шо.

Ніхто тут не винен, шо хтось не такий як думалося – це не є проблема, я не хочу би хтось подумав, що я тут про це. Зовсім ні: всі ми люди, ніхто не святий і ніхто не вічний.
Це є нормально – людина має свою точку зору, людина має свої переконання.

Але, бачте, надто багато, мені здається, душі він віддав цьому блогові, НАДТО ДОБРЕ ВІН ЙОГО ВІВ – якби писав як наша Могілевська то навіть близько такого ніколи б не було.
А так – шо в людини на думці, то і в блозі.

Відповідно – образився… образився і пішов.

****
****

Тому – якщо відома людина ДІЙСНО хоче вести повноцінний блог – думаю, не раз і не два потрібно перед цим задуматися. Чи, принаймні, “тримати дистанцію” між собою та своїм життям і публікаціями в блозі – так, до речі, всі і роблять переважно.

Ну а з Лук’яненком… не знаю, може, воно і на краще – може, матиме більше часу на творчість (бо з таким блоговеденням – я взагалі дивуюся як він встигав харчуватися та спати хоча б кілька годин на добу…) і порадує чимось набагато кращим за “чистовика” та “конкурентів”.

І – величезний ріспект людині, що була видатним блоґґєром та залишається видатним письменником:)