Філософія блогу

У минулій публікації дійшов висновку, що так, дійсно, по великому рахунку – “усі ті майданчики є платформами для блогів” (малися на увазі ФБ, твіттер, вконтактє, Г+ тощо).

Тобто ФБ є блогоплатформою – дійсно: раз місцевий люд є блогерами, то й площадка є блогоплатформою.
Але все ж – бракує головного атрибута блогової площадки, без якої блог ніби й не блог: немає архіву. І, відповідно, немає каталогізації: ні рубрик, ні теґів, ні архіву за часом.

Це означає, що тут ніколи нічого не знайдеш, нічого не збережеш собі на майбутнє; блогери ж часто зберігають у своїх дописах як для інших, так і для себе якісь, наприклад, підбірки лінків, інструкції how to тощо.
Навіть твіттер має щось віддалене – там є можливість позначити твіт як “Favorite”! І хоч там також немає жодної каталогізації, жодної структури – але просто переглянути потім свої “меморіз” таки можна; хоча й також у тому ж хронологічному порядку.

Нові платформи, нова філософія комунікації, нова філософія споживання і подачі інформації: стрічка, стрічка, стрічка, швидка й неупинна: як щось втекло десь донизу стрічки – все, пропало, зупинятися ніколи; бо стрічка побігла далі.
Хочеш не відставати – будь тут, слідкуй, пильнуй, не лови гав; бо все дуже швидке, і за втраченим сумувати зась.

Така собі філософія неупинності й постійного потоку – як у тій “Матриці” коли на екрані бігають ієрогліфи, десь так само.

Цей момент дає змогу тому ж ЖЖ вмирати не так швидко; ось і Медіанекст каже – LiveJournal залишеться актуальним ще 3-4 роки, невдовзі перетвориться в спеціалізовані блоги експертів, за якими слідкують незареєстровані користувачі. Для частини аудиторії ЖЖ залишеться приватним щоденником, який має архів, на відміну від Facebook та Тwitter.

Чому так?
Тобто чому ФБ не добиває блогоплатформи?
Адже ФБ також змушений був трошечки “сповільнитися” у плані контенту – почалося з того, що з’явилися Notes для звичайних користувачів; потім стали доступні також і для фан-сторінок.
Тиснемо “Write a Note” і бачимо невеличкого візуального редактора для, по суті, повноцінного блогового запису: є назва, є сама публікація, є певні опції форматування, можна додавати зображення.
АЛЕ немає теґів у тому розумінні, що це елемент каталогізації, фільтр для видачі, групувальна ознака.

Тобто так, контент тут повільніший (про контент швидкий і повільний також не так давно тут розмірковували) – але він усе одно доступний виключно у вигляді хронологічної стрічки;
відсортувати за якоюсь ознакою – неможливо.
Отримуємо те саме: контент значно повільніший, і витікає як пісок крізь пальці також повільніше – але також немає жодних “зупинок”, він просто протікає, і потім повернутися до нього можливо лише крізь ретроспективу усієї стрічки: якщо потрібно повернутися на місяць-два-три назад – це ще так-сяк, але знайти свій запис річної, наприклад, давності (якщо таких записів досить багато) – практично неможливо.
Як і немає ніякого пошуку, пошуку в своїх же записах; і звідки він, власне, візьметься – що результат видачі пошуку, що архів за часом (день, місяць, рік), що за категорією чи за теґом, – це усе по суті є архівом.

Тут же немає взагалі жодного атрибута такої штуки як АРХІВ.

Через це, власне, й доводиться інколи писати щось до блогу.
Як ось цей допис наприклад: я пишу його, і я хочу, щоб він не просто засвітився у стрічці на якісь хвилини-години й безслідно зник; я хочу, щоб його потім можна було знайти – за ключовими словами, мітками-теґами, через пошук на сайті, через гугл-яндекс тощо. Хочу, щоб і я зміг його знайти і десь потім послатися на нього – і щоб будь-хто міг його знайти в будь-який момент.

Взагалі, у ФБ ці Notes – це як структура в структурі, стрічка (повільніша така собі) у стрічці загальній; має свої деякі атрибути – в тому числі й візуальні.
Зайти на Notes – і можемо бачити як загальну стрічку нотаток усіх, на кого ми підписані (друзі, сторінки); так і свої нотатки – My Notes.
Нічого, абсолютно нічого не заважає додати і там і там, наприклад, ХМАРКУ ТЕҐІВ. Але не фейсбучних теґів – а “архівних” теґів; нехай назвати їх якось по-іншому, щоб користувач не плутав їх між собою – але ж це нескладно!
А там де My Notes – хмарку (чи в будь-якому іншому вигляді) теґів-рубрик-категорій-тощо, а також – архів за місяцями; тобто клікнув на місяць – отримав стрічку усіх нотаток за той період.
Нескладно ж, правда?
І так само на будь-чиї нотатки зайти – бачити його теґи-рубрики-категорії-тощо, бачити його архів за місяцями. А при бажанні й на головну в профіль цю хмарку, наприклад, винести.

Ніби й зовсім нескладно, ніби й логічно – але вони цього чомусь не роблять.

Чому?
Можливо, таки дуже (більше, ніж нам може здатися) важлива ота нова релігія споживання інформації, блискавично-стрічкова: тут і зараз, прогавив = втратив, пильнуй – бо втратиш і більше не знайдеш.
Можливо, не хочуть лізти в “чуже” болото – мовляв, блогоплатформи мають свій хліб, а це соціальна мережа – має свій.
Важко сказати, я не знаходжу відповіді.

Але, гадаю, якщо ФБ таки додасть для цих Notes архівні атрибути (якісь теги-рубрики-категорії-місяці) – занепад ЖЖ значно пришвидшиться; гуглівський блоґєр також неабияк постраждає, серйозно підкосяться ніжки й у тумблра з постероусом.

Чорт забирай, чому ФБ цього не робить???

За підтримки:
Автолюбитель! Читал автоновости украины?

Під “швидким” контентом (інформацією) у цій публікації – розуміємо короткий; такий, що час на його прочитання-обробку займає мінімальний час. Наприклад, запис у твітері.
Під “повільним” контентом розуміємо навпаки – наприклад, “Війна і мир” Толстого. Або ще краще – повна збірка творів В.І.Лєніна.

Моя непідтверджена гіпотеза -
1. В онлайні споживається значно менше інформативного (і розважального) “повільного” контенту, ніж в офлайні.
2. Зростає запит на “повільний” онлайн-контент.
3. Цей “повільний” контент вимагає певних особливостей при публікації та розповсюдженні.
4. “Повільний” онлайн-контент є і буде безпосередньо чи опосередковано платним.
5. “Повільний” онлайн та офлайн контенти невдовзі стануть абсолютно ідентичними з точки зору сприймання (ненадовго – потім “перекос” піде в інший бік). Але поки що мають відмінності.

Онлайн взагалі асоціюється зі швидкістю – швидкість доступу, швидкість комунікації, швидкість поширення; мабуть – і швидкість споживання також входить до комплекту. А через швидкість – отримуємо велику кількість на виході. Чи велику кількість таких собі “заголовків” (до них відношу також і твіттер-повідомлення з лінками на різні матеріали), із яких добираються для прочитання одна-дві “повільніші” інформації.

Я думаю, шо якшо порівняти читання веб-сторінки з читанням паперового носія (наприклад, журнала); узяти абсолютно подібні матеріали, рандомізовану вибірку читачів – і дати їм читати інформацію, яку вони завідомо не візьмуться дочитувати до кінця; то “паперовий” читач довше пробігатиме “по діагоналі” не настільки важливий для нього некст, аніж “веб-сторінковий”; і в цьому “пробіганні діагоналлю” допробігається далі (не знаю на скільки – на абзац, два, три? але далі) вглиб тексту.
Причин багато і список зовсім не вичерпний:
- онлайновий читач за замовчуванням налаштований на більшу швидкість
- офлайновий не може взяти до рук одночасно 5 журналів і читати їх усі, а в онлайнового може бути відкрито до кількох десятків вкладок у браузері з, по суті, різними “журналами” (за аналогією до офлайну)
- розпорошення концентрації: онлайновий читач одночасно і читає, і бачить спливаючі вікна зі сповіщенням про нові твіти/листи на пошту/повідомлення у чаті/тощо.

Звичайно і безперечно – серйозні фахові необхідні для роботи (чи такі, що мають істотну значущість з інших причин) статті навіть величезних об’ємів однозначно будуть читатися дуже навіть уважно, від початку до кінця; незалежно від онлайну-офлайну. А статті з посиланнями на інші джерела, прикладами кодів тощо – “повільний” контент, який значно зручніше опрацьовувати через веб.
Читання літератури (в т.ч. художньої) – тут вже просто кому як зручніше.

“Повільний контент” йде в онлайні на ура – у першу чергу, професійний; тобто писаний професіоналами для професіоналів, або ж професіоналами для широкого загалу. І у другому випадку, як правило, це не окремі веб-проекти, це трансляції чогось; як сайт “дзеркала тижня” наприклад чи якогось іншого видання. А якщо і окремий – значить, тематика його максимальна близька до ай-ті, мережі тощо.

Інтернет-аудиторія дорослішає. Тепер їй хочеться читати не про те, як у кого у школі споживають алкоголь чи в чиєї старости унівєрської групи більший розмір грудей.
Тепер вона читає й про усе те, про що читають люди відповідного віку незалежно від рівня розвитку технологій та способів поширення інформації: робота, здоров’я, бізнес, родина, дозвілля, політика, усе що завгодно.

Разом з тим, веб міряє “оптимальні площі” “першими екранами” і подібними інструментами; мовляв, те, що одразу кинеться в очі – те прочитають, два абзаци нижче ніхто ніколи не побачить; а певну кількість знаків – і що далі навіть пошуковик знати не хоче [звісно, багато хто в онлайні це вже давно переріс - але менш якісна маса ще сповідує подібні цінності].
Гадаю, з цим треба боротися; з таким чисто “поведінковим” сприйманням читача (відвідувача). Мовляв, побачить цукерочку у перші 36 мілісекунд перебування на сайті – залишиться, не побачить – втече й ніколи не повернеться.
Боротися з цим – на рівні окремих блогів, інформаційних сторінок, видань тощо; думаю, у розрізі цього різниці між особливої немає:
1. Виховувати читача
- давати розгорнуту інформацію, привчати до такої
- правильно поширювати таку інформацію
- одразу налаштовувати на сприймання саме такої, “повільної” грунтовної інформації
- плата за контент – найкращий важіль для серйозного сприймання споживачем
- дотримуватися “редакційної політики”
- не робити різких маневрів
2. Зробити споживання повільної інформації комфортним:
- зручний шрифт, розставлення акцентів
- темпоритм інформації, структурування
- що “повільніший” контент – тим “повільніше” його оновлення: величезні інформації, результати спостережень, досліджень, розслідувань тощо – можуть залежно від розмірів і складності з’являтися раз на тиждень, місяць, квартал тощо
3. Оформляти таку інформацію відповідно
- повільна інформація одразу має сприйматися як така, візуально
- повільному контенту – “повільне” оформлення, тобто вигляд: кольори, фактури, шрифти тощо
4. Виховуватися читачем
- відслідковувати сприймання “повільного” контенту, адекватно реагувати
- перебирати діючий досвід від офлайнових контент-видавців
5. Мати адекватну віддачу
- “повільний” контент задля власної розваги не розраховуючи на жодну віддачу не варто; це серйозна праця, серйозний час – які марнувати не варто
- віддача – або прямі платежі за контент, або непряма вигода.

Виходячи з останнього пункта, уже можна сказати, що “найповільнішим” контентом буде платний контент – такий, як у нью-йорк таймс наприклад.
Звідти ж виходячи, можемо стверджувати, що “повільний” контент самотужки десь там у себе в блозі (якщо ви не публічна розкручена особа чи крутий фахівець) розміщувати ставатиме дедалі нераціональніше.
Уже давно діє система веб-журналістики, коли онлайн-видання плотять своїм авторам за контент. А то й наймають їх на постійній основі.
Писати у себе в блог і безкоштовно – чи писати те саме до колективного суб’єкта інформаційної діяльності, під своїм же іменем і за гроші?
Індивідуалізм, однак, також недооцінювати не варто – ринок онлайн-контенту цілком об’єднуватися в такі собі інформаційні осередки також не буде.

Онлайновий та офлайновий контент (починаючи від певних мінімальних об’ємів) стрімко наближаються одне до одного – за змістом, формою, структурою, ВАРТІСТЮ.
Але відмінності між їх сприйманням усе ж варто враховувати, принаймні, поки що.

********************
Звертався нещодавно за порадою до Надії, Ярослава і Сергія – відгукнулися, допомогли; дякую!

Більше двох років минуло з того часу як я писав тут про платформу для блогу (Платформа для блога: обираємо оптимальну) – мабуть, можна сказати, що з того часу певна кількість води таки кудись утекла; і що зараз особисто я трошечки по-іншому бачу основні моменти стосовно теми.

Головне – гадаю, наразі для блога (суто БЛОГА, а не ще чогось) найкраща платформа – blogger.com.

В певні давні часи було страшенно цікаво бавитися із вордпресом – ждали виходу нових версій, оновлювали, ділилися враженнями, робили огляди і все таке.
Але добре – ну раз таке, два, три, десять… але на якись енний раз – хіба дивно, що це все візьме й набридне?
Як блогер я хочу просто писати в блог. Щоб це було без проблем, доступно й швидко, і без усілякого “антуражу” в довісок. Часу на писання стає усе менше, “гратися” з усіма тими приколами бажання просто пропадає.

Правда, окрім гуглівського блогера ще є чимало шарових таких собі блогохостингів. Але навіщо? Є сервіс якому нічого не бракує, який точно не візьме й не “впаде” якось коли йому заманеться, до якого писано-переписано маса корисних речей (шаблони оформлення, прибамбаси тощо); і до якого до того ж можна легко й просто безкоштовно прикрутити нормальний домен.

Не знаю, завжди було важко розуміти людей, які ведуть блоги на мейл.ру, на меті.уа чи ще якихось подібних незрозумілих сервісах (ЖЖ стоїть осторонь – бо це така собі замкнена спільнота зі своїми специфіками й, можна сказати, філософіями); такий факт про якусь людину говорить явно не на її користь.

Що ж монетизація? – а нічого. Біржі лінків і так несерйозна штука, а людські способи монетизації цілком доступні й для блогу на блогспоті.

Ось приклад гарного блогу, суто блогу – 3G в Україні Юрія Новоставського.
Щось йому бракує? – гадаю, ні.

Навіщо витрачати зайвий час, навіщо розбиратися із зайвими тонкощами; іншими словами – навіщо платити більше?
То рідний хост “впаде”, то гацкери зламають, то рахунок за той самий хост сплачувати потрібно, то БД перевантажено, то ще щось.

Певна річ, роздуми суто суб’єктивні, – але, гадаю, наразі філософсько-ідеологічно ближчої до блогінгу платформи, аніж блогспот, немає.