Філософія блогу

Одразу попереджую: мова піде не про політику, принаймні в традиційному значенні цього слова. А на однойменне політичне утворення згодом, можливо, і подам до суду за займання такого справді корисного для громади поняття в своїх меркантильних дріб’язкових цілях.

Мова піде (мабуть, самі вже здогадалися:))) ), звичайно ж, про блоґґінґ та блогосферу. Так, скорше навіть про блогосферу в загальному; і розмова обіцяє бути вкрай серйозною)

А проблема, яку хотів висвітлити в цьому недільному пості, це гласність (гарне таке горбачовське слово, правда?). Які ніби і є, але є якось не так як хотілося аби було…

Почну здалеку. З такої собі передмови: тема ця, можна сказати, почала турбувати мене ще зпівроку тому, коли в процесі обміну лінками з одним дуже цікавим ресурсом з подивом дізнався, що дехто з подивом дізнається про існування україномовної блогосфери взагалі і про наявність україномовних блогів (хоч на якісь там стадії розвитку) зокрема.
В такі моменти думаєш: “як??? як можна не знати, що україномовна блогосфера існує, якщо навіть особисто я вже стільки-то років є власником такого блогу, і можу назвати в будь-який час дня і ночі (без жодних шпаргалок та заглядання до блоґролу!) ще як мінімум десять таких самих україномовних блоґґєрів!”.
Це ж як треба ігнорувати україномовний сегмент мережі та блогосферу аби цього не помічати!

Так, каюсь – була така думка спершу… але потім, на щастя, якось прояснилося усвідомлення того, що блогосфера не може називатися розвиненою, якщо аби бодай встановити її наявність потрібно день і ніч кльоцати мишкою в гарячкових пошуках. ТАК БУТИ НЕ МАЄ – от що я зрозумів.
Для того, аби дізнатися, що існує компартія України не потрібно бігати і розпитувати усіх зустрічних про це – всі і так знають, що вона існує.
А чим україномовна блогосфера гірша за компартію України????

Отже, перша проблема – існування україномовної блогосфери в цілому, і усвідомлення цього кожним громадянином України та українцем-емігрантом починаючи з тримісячного віку.

Друга проблема в тому, що україномовна блогосфера має дуже цікаву властивість… А полягає вона в тому, що я, наприклад, можу вже два роки бути активним її учасником і увесь цей час не дізнатися про існування спорідненого мені за контентом та ідеологією блогу. НОНСЕНС? Так, але має місце:( Кожній справі – окремий ноутбук!
Ярослав, 24 роки:)
Для російськомовної чи, тим паче, англомовної блогосфери це, звісно, є нормою – серед такої кількості блогів можна за все життя не натрапити на якись конкретний. Але в україномовній – … ?

Звісно, намагання зібрати всі блоги в одному місці були, і, якщо не помиляюся, неодноразово. Знову ж таки, можливо, вони були досить успішними – але якось такого чіткого усвідомлення в мене, наприклад, немає. Що от набираю таку-то доменну адресу, і можу бачити перелік УСІХ україномовних блогів (а якщо ще й з розподілом на рубрики – то взагалі…). І що цю доменну адресу знають УСІ україномовні блоґґєри, і що перше, з чого починається ознайомлення з україномовною блогосферою – це ця адреса.
І що кожен україномовний блоґґєр в першу чергу після запуску блогу додає його до Того Самого Списку, а вже потім до пошукових двигунців.

Саме це я і називаю Єдиним Центром Україномовної Блогосфери – в жодному разі НЕ АДМІНІСТРАТИВНИЙ центр, а центр суто інформативний. І в жодному разі НЕ КОМЕРЦІЙНИЙ. Неупереджений, без будь-яких преференцій та лобіювання-пєарення.
Оце, мабуть, і є найскліднішим – неупередженість, тобто… бо народ у нас звик до того, що якщо хтось має важелі впливу на будь-що, то з ним можна домовитись, “замутити” щось, “організувати”:)
І до того, що, наприклад, голова райдержадміністрації – це НЕ СЛУГА народу, не звичайнісінький КЛЕРК, а людина, яка має ВЛАДУ, ВПЛИВ, яка є володарем чогось.
Дійсно звично, і “нормально” – що будь-який публічний відкритий проект має і “темну” сторону, таку собі втаємничену частину. Так нас виховали.

Отже, що потрібно для створення такого Єдиного Центру? А зовсім небагато: “політична” як кажуть в телевізорі воля та єдність блоґґєрів в цьому питанні. Плюс – реалізатор (чи група виконавців), про якого (яких) ніхто в блогосфері не міг би сказати що “от раз він там щось робить – я не користуватимусь цим і нікому не раджу”. Останнє – подальша пітримка усіма блоґґєрами (інформацією та лінками).
В кінцевому підсумку можна було б отримати не лише каталог усіх україномовних блогів, не лише підбірки РСС-стрічок за тематикою, не лише миттєве інформування про запуск нових блогів – а й розгорнуту статистику україномовної блогосфери.

В іншому випадку реально потрібні дуже великі затрати часу та зусиль аби тримати руку на пульсі блогосфери і вчасно помічати нові цікаві блоги. Не знаю як хто, а я, наприклад, явно не встигаю..

Ну ось така-от блоґґєрська утопія в моєму виконанні:)

Коли мова заходила за успішність (за успішність в даному випадку бралися відвідуваність, аудиторія тощо) блоґґєрства то я завжди окремо виділяв ПУБЛІЧНИХ людей, яким варто просто завести блог на будь-якому сервісі і просто між іншим десь згадати, що ось так і так – маю тепер свій блог: заходьте, читайте, коментуйте і т.д. і т.п.

І – все:) цього достатньо! Публічна людина на ранок наступного дня прокидається з важкого перепою та всіляких там наркотичних наслідків, бачить біля себе в ліжку купу людей своєї ж статі, махає головою на знак “як же це все банально – задовбало!”…
А,  долізши до мережі і зайшовши на свій блог, без жодного подиву спостерігає мільйон мільйонів коментарів дуже-дуже-дуже різного характеру на свій перший тестовий пост – від зізнань в коханні до пропозицій творчої співпраці і до, звісно ж, матюків та погроз страшною розправою.

Що тут скажеш – це такий найшвидший спосіб розкрутки блогу, і найпростіший: по барабану і видача в пошуковиках, і РСС-підписники, і все-все-все.

Але де ж дітися від Темної Сторони? Яка є завжди, всюди і у всього:)

Так і тут…
Забігаючи наперед, зазначу, що пост цей пишу під враженням від припинення ведення свого блогу Сергієм Лук’яненком, відомим російським письменником-фантастом, якого я читав геть усе без вийнятку і який написав багато Дійсно Видатних Книжок.

Наперед забігли – а тепер давайте з самого початку.

Публічна людина – ясна річ, це є не так людина як проекція її іміджу (часто-густо створеного штучно) в свідомості цільової аудиторії (тобто це можуть бути тупі малолєтки, матьорі ЗЕКИ, домогосподарки, офісний плангтон, творчо-мистецький прошарок, пенсіонери тощо).
Якщо блог є справою рук тих же іміджмейкерів – то він не має жодного відношення до цієї публічної людини: є “менеджери” (вибачайте вже, але куди дітися від цього слова? тепер УСІ називаються менеджерами, і це надзвичайно тупо. хоча – які люди, такі і визначення), які ведуть той нещасний блог і пишуть від імені нового якогось “юри шатунова” шось схоже на “вибив учора хуліганам в під’їзді сто пійсять вісім зубів бо вони ображали сусідську дівчинку” та “якшо довго не буду в ефірі – знайте, то я воюю десь на невидимому фронті задля загального миру і добробуту”.

То не є блог – то є шось непонятне.

Якщо ж публічна людина дійсно заводить собі щоденничка – то це вже справа серйозна… Як мінімум прийдеться читати хоча б кожного десятого комента аби не спортити свій такий весь позитивний імідж – а це вже, мабуть, дві години на день витрачати прийдеться. А як же графік? Творчість, чи гастролі, чи зйомки – куди втиснути?

От Могілевська, наприклад, незважаючи на свою страшенну зайнятість, таки знайшла час аби порадувати своїх шанувальників таким собі мережевим спілкуванням, і навіть легко уникнула попередньо описану проблему. Можна сказати, вчинила просто геніально:
заходить на свій блог час від часу, пише кілька рядочків таких собі рожевих-піднесених, з постійною вдячністю до усіх хто читає блог і незмінним “я вас люблю” через кожні п’ятдесят знаків (разом з пробілами) – і не має жодних проблем:) коментарів збирає – ну, самі подивіться скільки.

Не блог а сплошна ейфорія якась, імпресія.. І лосю зрозуміло, шо то аж ніяк не є відображенням чийогось  життя, яке складається далеко не лише з “ой, супєр!”, “кльова”, “мусі-пусі” і все таке.
Тобто такий собі напівфабрикат – який (ну, ми взагалі до них звикли в усіх сферах…) народ з радістю споживає, а Наталка легко та невимушено продукує, при цьому не наштовхуючись на жодні проблеми, які є неминучими для тих, хто дійсно та серйозно веде блог.

Це я про Лук’яненка на рахунок “дійсно та серйозно веде блог”. Верніше, вів…
Тобто людина ДІЙСНО писала про свої думки, враження, про якісь автобіографічні моменти – ділилася щирими радощами з приводу дня народження сина та розчаруваннями з приводу того, що придбаний десь в криму дорогущий коньяк в дерев’яній бочечці – насправді, в тій бочечці (на якій чомусь ще й краник було присобачено) просто тусувалася собі закатана трилітрова банка. Мабуть, коньяку:)

Він викладав частини своїх ще не опублікованих творів, він питав порад щодо сюжету, цікавився сленґовими словами тих чи інших професій (для своїх героїв), викладав фотки з Таїланду, вітав колег з днем народження, питався порад з софтом, придбанням автомобіля, ділився ходом справ з приводу ремонту в квартирі – і багато-багато іншого…
Що тут скажеш? “Підсів” чоловік на блоґґєрство не на жарт – і його любили:) читали, цитували, коментували – і не лиш тому, що він відомий письменник, а ще й тому, що він дійсно Козирний Блоґґєр.

От як получається… коли людина малює щось таке собі невідомо що – то напоротися на якісь конкретні негативи не получиться навіть якщо того дуже і дуже захотіти.
А коли робить СПРАВЖНЮ РІЧ – то біда підстерігає на кожному кроці…

В першу чергу, коли блог ведеться так щиро як це робив Сергій – однозначно, спливають деякі риси характеру, деякі моменти світогляду… які як би не в’яжуться з автором геніальних творів. Думаєш – як??? людина, що написала те-то і те-то – як вона може так наївно думати? Чи не знати того чи іншого?
Тобто перший момент – “розвінчування” міфів та “повернення на землю”. Не те щоби це було однозначно якимось негативом – але все ж, але все ж… читаєш вже щось – і робиш поправку на такі якісь моменти. Знаєте, це як прийти до лікаря-проктолога, з яким знайомий особисто – мабуть, тут те ж саме.

В цьому плані для мене першим таким дзвіночком стала тодішня акція (маєте пам’ятати – не так давно то було) “я нє пакупаю естонскіх таварав” – в протест проти маніпуляцій з пам’ятником солдату-визволителю-червоноармійцю. То була чистої води політика, при чому навіть не прихована – все було конкретно очевидно, виссано з пальця і роздуто кремльом.
А він нічого з того не побачив і не зрозумів. Взяв і завішав у себе також того малюнка.
І це при тому, шо підняті ним в романах проблеми глобального характеру – настільки глибокі, неоднозначні… а тут – …

Ну і тепер – подивіться через що це все сталося. І знову та ж дитяча якась наївність… людина, яка об’їздила півсвіту – і щиро вірить, що піндоси своїх дітей в автівках не залишають доки самі на роботу йдуть – а виключно таких, що придбані з Російської Федерації. От спеціяльно купують дітей з Росії аби потім десь їх забути, знедолити тощо.
Заграв, заграв “патріотизм” – “МЫ НЕ КИТАЙ, МЫ НЕ ИНДИЯ, МЫ НЕ БАНГЛАДЕШ. ПОКУПАЙТЕ ЖИВЫЕ ИГРУШКИ В ДРУГИХ СТРАНАХ.”
Ну так – куди до росіян китайцям, індійцям.. то – третій сорт, а це ж РАСІЯ!

І знову ж – такі речі пише людина, яка справляла враження через призму своєї творчості далеко не такою.. поверхневою, чи шо.

Ніхто тут не винен, шо хтось не такий як думалося – це не є проблема, я не хочу би хтось подумав, що я тут про це. Зовсім ні: всі ми люди, ніхто не святий і ніхто не вічний.
Це є нормально – людина має свою точку зору, людина має свої переконання.

Але, бачте, надто багато, мені здається, душі він віддав цьому блогові, НАДТО ДОБРЕ ВІН ЙОГО ВІВ – якби писав як наша Могілевська то навіть близько такого ніколи б не було.
А так – шо в людини на думці, то і в блозі.

Відповідно – образився… образився і пішов.

****
****

Тому – якщо відома людина ДІЙСНО хоче вести повноцінний блог – думаю, не раз і не два потрібно перед цим задуматися. Чи, принаймні, “тримати дистанцію” між собою та своїм життям і публікаціями в блозі – так, до речі, всі і роблять переважно.

Ну а з Лук’яненком… не знаю, може, воно і на краще – може, матиме більше часу на творчість (бо з таким блоговеденням – я взагалі дивуюся як він встигав харчуватися та спати хоча б кілька годин на добу…) і порадує чимось набагато кращим за “чистовика” та “конкурентів”.

І – величезний ріспект людині, що була видатним блоґґєром та залишається видатним письменником:)

Що потрібно блогу?
Блогу потрібна аудиторія. І чим більше – тим краще:)
Гарний контент можна мати – але про нього може ніхто так і не дізнатися, що він є (чи був?) такий якісний, гарний, унікальний тощо.
Читаю те, що бачу перед собою, а те, чого не бачу – читати не можу навіть при дуже великому бажанні.

Не посперечаєшся!

Короче, потрібні блогу лінки – лінки на себе і лінки від себе. Через обмін лінками в блогролі, через згадування одне одного блоґґєрами в своїх постах… І вже тоді почнеться видача в пошуковиках.
Хоча, дехто каже – якщо мати постійну аудиторію, і багато рсс-підписників – то пішла вона, та видача… шукати порносайти:)

Тут і стає питання різних флеш-мобів, написання споріднених тем, чи то написання посту внаслідок надихання на нього постом іншого блоґґєра..
Взагалі, можна графік такий зробити, мовляв, для загального добробуту та процвітання: сьогодні блоґґєр під номером 243 згадує в своєму пості блоґґєра під номером 145, і так далі і тому подібне – прорахувавши при цьому аби дотримуватися оптимального інтервалу між лінкуванням на той чи інший блог, і взагалі рівних умов тощо.

Ну але не любить же людина діяти раціонально, аж геть ніяк:)
Зрештою, раціонально – це означало би з мінімальними затратами часу приймати в найлегшій формі усі необхідні людині поживні речовини замість снідати, обідати та вечеряти. Раціонально ж дієм! Навіщо стільки часу витрачати:)

Людина, бачте, така паскуда – її ще й ЗАЦІКАВИТИ потрібно зробити те, що їй самій же і потрібно!
Тому ростуть гарні фрукти, ягоди, картопля-фрі в магдональдсі та інші делікатеси.

Так і з флешмобами! Це має бути не просто лінкування, це має бути цікаво:) в першу чергу цікаво! А вже потім – раціонально, взаємовигідно і ще якось там.

Нарешті дійдемо до суті питання, як то кажуть – вже скінчив свої коротесенькі ввідні політінформаційні заморочки, обіцяю:)

Ярослав запросив мене до таки гарного флешмобу, започаткованого Мустанґом. Суть наступна:

Учасник флешмобу бере роздруковує фотографію попереднього учасника і фотографується з нею або фотографується з пустим А4 і за допомогою Photoshop’у вставляє туди фотографію попереднього учасника. Отож, вкінці має вийти багато фотографій в одній…

Маю зазначити на своє виправдання, що тут не маю ані принтера, ані аркуша паперу А4 – ані взагалі всього звичного нормальному блоґґєрові.
Тому сам себе сфоткав і, скориставшись старим-добрим пейнтом, отримав наступне:

Прошу продовжити фотосесію пана Електрика:)