Філософія блогу

Взагалі, багато всякого на цю тему сказано – в основному (з того, що я бачив) Ярослав висловлюється про перспективність та прибутковість україномовного блоґґінґу. І навіть про модність:)

Я, взагалі, хочу нагадати, що ж таке мода як поняття (зізнаюсь, я колись був прийнятий на роботу до одного вуза в якості викладача загальної статистики, статистики фінансів, банківської статистики – і взагалі усього, що стосується статистики:) правда, працювати в цій галузі передумав, про що ніц не жалкую) – так-от, мода – це значення елементів якоїсь вибірки, що зустрічається НАЙЧАСТІШЕ.
В цьому світлі особисто я сказати, що україномовний блоґґінґ – це модно, на жаль, не можу. Бо з цієї формальної точки зору блоґґінґ україномовний не те що не модний – а ним взагалі можна знехтувати як статистично незначимою величиною:)

Загалом – так, я згоден, що грошей потрібно шукати там, де їх ще ніхто не знайшов. Але з іншого боку шукати, наприклад, нафту на Майдані Незалежності, мотивуючи це тим, що тут її ніхто ще ніколи не шукав і навряд чи шукатиме (мовляв, такий я унікальний – абияк моє починання принесе мені багато грошей!) – також, мабуть, не варто.. Я би, принаймні, не радив.
Хоча – з іншого боку, це можна перетворити на фарс і за правильного піар-підходу непогано розкрутитися. Але нафти таки не знайдете!

Так, мабуть, приблизно по аналогії і в україномовній блогосфері – погоджуюсь, тут ще цілина “непіднята” – але це зовсім не означає, що через рік-два-десять буде що “піднімати”:) це не дуже раціональний підхід, скажу я вам… При тому, що блогосфера як така взагалі може “загнутися” під тиском сервісів, хоча б, на зразок Хайвея – чи, якщо вже задовільняти точку зору особливо критично налаштованих представників укрблоґґєрської громади, може померти так і не народившись.

Думаю, роздуми про перспективність україномовного блоґґінґу потрібно обов’язково скоординувати якось із роздумами про взагалі перспективи розвитку (себто поширення) української мови як такої – і навіть не кажіть, що, мовляв, тут усе ясно, безхмарно, і шлях тільки один – до світлого майбутнього.
Як співали хлопці з групи Тік на таврійських іграх, “совєти не побудували комунізм бо у них не було сєксу – а був алкоголізм”.

Отже, які чинники розвитку мови? Це – ПОЛІТИЧНІ чинники, тобто лобіювання української мови з боку можновладців крізь криваві розборки з цього приводу з дуже неслабенькою опозицією (чи навпаки – бо сьогодні одні влада інші опозиція, завтра – інакше…). Ні, я не кажу, що от прийде хтось і українську мову заберуть зі спілкування, чи ще щось таке – зовсім ні, хто спілкується українською наразі той, скоріш за все, і надалі спілкуватиметься (хоча знову ж – якщо політика буде іншою, то половина з них з легкістю перейде на російську).
Але і українізувати Україну – це також потрібно дуже багато часу і дуже багато зусиль.

Повертаючись до політики, расклад наразі такий: “проукраїнський” владний елемент в органах центральної влади представляють, прямо кажучи, НУ, НС, БЮТ – інші просто надто слабенькі. “Антиукраїнський” та, відповідно, проросійський елемент – ПР та комуністи.
Плюс – БЮТ наразі в постійних сварках з Президентом, ще трошки – і піде на розкол, це у нас запросто. Тут стабільністю і не пахне – щирістю відносин та послідовністю політики також.

АЛЕ як тільки баланс сили трошечки зміститься в проросійський бік (чи, принаймні, залишатиметься таким, яким є на даний момент) – потрібно всього-навсього ТРИ МІЛЬЙОНИ підписів для ініціювання ВСЕУКРАЇНСЬКОГО РЕФЕРЕНДУМУ стосовно надання російській мові статусу другої державної.

І підписи ці вже повним ходом збираються:) так-так! Сам бачив в Одесі недалечко від залізнодорожного вокзалу палаточку, де збираються підписи – а взамін роздаються на знак підтримки російської мови… ГЕОРГІЇВСЬКІ СТРІЧКИ. Мало того – багато людей ходить містом із прив’язаними цими стрічками до елементів свого туалету. На знак підтримки саме російської мови.

А тепер риторичне запитання: як ви думаєте, важко зібрати три мільйони підписів ЗА такий референдум? – та смішно подумати: лиш Одеса з Донецьком на пару можуть принести до такої “скарбнички” більше підписів:) Я ще мовчу про інші міста, АР Крим..

І ще одне риторичне запитання: якщо такий референдум проводиться – чи достатньо людей проголосує “за” російську мову як другу державну? Особисто я думаю, що ТАК. Проголосують аж бігом – і доведеться вводити ще одну мову. Ні-ні, не подумайте, я не забув про референдум, де ми всі дружно проголосували за двопалатний парлямент та скорочення чисельності нардепів до трьохсот.. Але на то НЕ БУЛО ПОЛІТИЧНОЇ ВОЛІ! А тут – вона ого-го яка!

Дивимось далі: Російська Федерація продовжує нарощувати інтенсивність своєї культурної, економічної та політичної експансії на територію України – годі й казати, що половина нашої влади є проросійською.. Це вже навіть не “помічення території”, про що кажуть нам аналітики, згадуючи про святкування Чорноморського флоту до якого не долучиться жодне українське судно, і навіть не захоплення маяків, і не марші підрозділів збройних сил РФ територією України – це вже є система, до якої (ЩО НАЙГІРШЕ ЗА ВСЕ!) ми вже просто звикли:)
Ми звикли, що наша офіційна влада все стерпить і прогнеться черговий раз під Росію, ми звикли, що ті почувають себе у нас тут як вдома, що російські політики організовують прийоми українських громадян і допомагають за їхніми зверненнями..

А протиставити нічого!
Відповідно, все в купі – економіка, політика, соціум – якраз і не надто дає нам світлі перспективи стосовно розвитку української мови. Навіть навпаки…
Що можна протиставити ненажерливому і наглому сусідові? Можна було б НАТО – це також не надто добре, але куди діватися? Якщо не НАТО – то просто потрібно одразу лягати під Росію, і сказати реально: ми ніяка не суверення держава, а форпост між Росією та його західним антиподом.

Але ж до НАТО потрапити нам ще ой як не світить – мало того, що не беруть так зразу.. Так якщо і братимуть – тут ТАКІ заворушення почнуться на супротив, і знову ж – референдум вирішить справу геть не на користь Західної орієнтації.

То скіжіть будь ласка – хто де бачить розвиток мови? Чи її “моднішання”, чи ще щось подібне? Більше ЗМІ стало виходити українською?
Президент робить що може в цьому напрямку і зі шкіри геть лізе – але сам уже заледве, бідний, тримається і не знає вже на які і з ким компроміси йти аби хоч щось контролювати.
Якщо баланс влади перехилиться на бік Юлії Володимирівни – я не думаю, що вона переживатиме за українську мову. Точніше, я абсолютно упевнений, що не буде:)

Я боюся, що доки українська мова взагалі стане модною, і блоґґінґ український – поняття самого блоґґінґу вже, скоріш за все, еволюціонує в щось інше і видозміниться настільки, що блоґґінґом його язик назвати не повернеться.

Стосовно ж того, чи вигідно це – україномовний блоґґінґ.. Говорячи про себе – знаєте, те, що я заробляю на своїх блогах, аж ніяк не пов’язано з їх україномовністю. Ні, тобто однозначно, що читачі читають українською, і що спільнота україномовних блоґґєрів є набагато тіснішою, дружнішою (через свої більш скромні об’єми), із більшою взаємопідтримкою…Але я маю на увазі, що ЦІЛЕСПРЯМОВАНО замовити рекламу саме на україномовному блозі – у мене, на жаль, не було такого позитивного досвіду.
Оплачують лінки на ресурсі з відповідним рейтингом, а там – хоч арабською пиши.

Ну і, плюс, от ти, Ярославе, пишеш звід з київського мінікемпу..
Скажи, Ярославе – багато доповідачів спілкується українською? А скільки з них ПИШЕ українською? А якщо взяти взагалі усіх “авторитетів” із “українських” соціальних медіа та “навколоїхніх” прошарків – СКІЛЬКИ З НИХ Є УКРАЇНСЬКИМИ?

Тобто я веду до того, що у нас все як завжди, в Україні – якщо і є щось українське, то зроблене не нами, а кимось іншим аби на нас же заробляти:)
Наші медіа творять російськомовні люди, які дають українську мову інтерфейсу на вибір не з любові до неї, а чисто з бізнесового розрахунку.
Цього ми хотіли? Аби росіяни прийшли і зробили україномовний ресурс нам на втіху а собі на заробіток?
Це є УКРАЇНСЬКА БЛОГОСФЕРА???

Грубо кажучи – ми знову просрали все своє, вибачте за формулювання: у нас ні пошуковика нормального немає, ні взагалі чого-небудь дійсно потужного – все чуже, і заробіток від усього чим ми користуємось стрункими шеренґами крокує за кордон. Фінансувати розвиток іноземних порталів, книговидавництво, медіа тощо.

Салют!
Шануймося:)

Одразу зауважу, що “антикорпоратив” – тут вживаю цю дефініцію тільки тому, що вона вже є “розкрученою” і зміст її приблизно є зрозумілий людям.
Разом з тим відмічу, що до руху цього так званого (втім, вже казав якось про своє відношення до цього процесу, що є модним, але, по суті, підпорядкованим все тим же законам розвитку; таким собі гарним брендом на службі у нових вимог до експлуатованої планктонової однорідної маси з боку все тих же осіб) не маю жодного відношення, і взагалі – як вільна людина може, наприклад, віднести себе до тієї чи іншої класифікації??
Це було б так само як, наприклад, емо-хлопчики та емо-дівчатка між якими немає абсолютно ніякої різниці, свідомо заради “вивільнення” себе заганяють одне одного до набагато жорсткіших рамок, ніж продукуються наразі серед білих людей (“білих” – в переносному, звичайно, сенсі).

Режим – це така штука… Що особистий, що політичний, що взагалі будь-який інший: от чому коли я працюю на роботі, то потрібно приходити на неї саме на дев’яту годину? Чому робочій тиждень є не якимось там, а саме сорокагодинним? Хто це постановив, хто придумав – і чи запиталися мене на предмет згоди такого раскладу на “вході” в ці економічні відносини?
Ні, ніхто не спитав – але наразі все життя втовкмачували в голову, що саме так має бути і ніяк інакше.
А сорокагодинний робочій тиждень – це є ніякі не наукові обґрунтування, і ніякі не результати досліджень чи експериментів: це просто те, що свого часу відвоювали профспілки в кровожерливих капіталістів-експлуататорів.
Так і залишилося:)
І дійсно – не зробити ж робочій день, наприклад, замість восьмигодинного тригодинним, наприклад! Так не можна: бо муряшка тоді матиме забагато вільного часу, яким, як відомо, розпоряджатися вона не може і не вміє за означенням. Вона, муряшка, тоді розгубиться без чуткого керівництва та м’якого ненав’язливого спрямування своїх дій в потрібне русло – а це нікому не потрібно: ні муряшкам, ні їх власникам.

Але система освіти – вона не спить: вона день і ніч готує нам в першу чергу не фахівців, не спеціалістів і навіть не професіоналів. А готує людей – адептів потрібного способу життя, режиму, ходу думок та цінностей.

Хоча і освіта – це ще таке.. Є, є там простір для маневрів, як не крути. А ось РОБОТА – … Це вже зовсім інша справа.
Приходиш на так звану “офісну” роботу, і ніби нічого такого складного – навтіь думаєш: “а чому саме вища освіта? за місяць-другий можна і мавпу натаскати – виконуватиме усе це анітрохи не гірше за мене…”
Потім кілька днів висиш на телефоні, потім кілька місяців підряд готуєш одні і ті ж звіти, потім починаєш вловлювати закономірності темпоральної динаміки, притаманної цьому офісові; далі – вже навіть (що дуже погано!!!) починаєш наперед задумуватися над роботою, яку слід буде виконати: от з такого по таке число це зроблю, плюс запас у день-два, а потім ці звіти, а потім ще таке може випасти в наступному місяці і т.д. і т.д. і т.д. і т.д.

А ще за якись період помічаєш, що різні речі, які одразу сприймав просто як щось кумедно-нереалістично (НУ БО НЕ МОЖЕ БУТИ, АБИ ЛЮДИ, НОРМАЛЬНІ ЛЮДИ, ПЕРЕЙМАЛИСЯ ТАКОЮ ДРІБНОТОЮ!) – тепер вже стають нормою.. Ще – вже плануєш своє життя відштовхуючись від робочого режиму (щоденний вільний час, вихідні, державні свята, відпустка…).

І – розслабляєшся: лягаєш на гарну течію, ловиш легенький вітерець на парус і просто ходиш стадом туди куди і всі. Скажуть – зроблю, не скажуть – буду пасьянси на роботі складати. Класно! Робочій час іде, зарплата іде – а ти нічо не робиш:) піднапряжуть – побігаєш кілька днів, пройде гаряча пора – суши весла..
Підйом, сніданок, маршрутка, робота, обідня перерва, кінець робочого дня, маршрутка, дім, вечеря, трошки часу, відбій. Не життя – КАЗКА! (як варіант: “НЕ ОЗЕРО – ЛЯГУНА!”).
І бовтайся в такому озері-болоті роками, де змістом життя є папірці-звіти, маршрутки, нещасна відпустка (за яку ти ще й вдячний!!! тобто ти не ненавидиш свою роботу за те, що 11 місяців вона робить з тебе ідіота, а вдячний їй за нещасний місяць відпустки! Оце вже справжня клініка – це вже незворотні зміни в нашій психіці..) і думки, мовляв, “от було би класно…”

Ну ось і все. Радій: тепер ти саме така людина, яка потрібна в цьому болоті. Ні більше, ні менше. Ну, можеш ще втішатися тим, що таких людей – мільярди, і що людей, на які ми всі працюємо насправді дуже і дуже мало.
На гачку! А щоби іще краще тебе вчипити – а давай видамо тобі машину.. ні-ні, не безкоштовно – а В КРЕДИТ! І заробимо на тобі, і ярмо на шию:) сподобалося? О-о-о, то бери ще й квартиру! До пенсії якраз розрахуєшся:)
І не кажи, що ми нехороші, і не кажи, що ми експлуататори чи ще щось в такому роді – і ДУМАТИ навіть так не смій! Ти – маєш бути вдячним за усе це, і маєш брати активну участь у “проповідуванні” усього цього.
Зрештою – РАЗОМ НАС БАГАТО!

Так а що з антикорпоративом? В загальноприйнятій формі це всього-навсього трошечки зміна форми, одне ярмо на інше – і часто-густо ще більш ярмисте, ніж було:)

До чого блоґґінґ?
А до того, що це і може стати таким собі початком шляху до вільного (наскільки це можливо через зовнішні обмеження та внутрішні границі) існування – тут важливо не “пересидіти в системі” (в якій краще взагалі не бувати..), бо якщо пересидиш – то усе властиве їй просто перенесеш на новий фронт, і це буде абсолютно ТЕ САМЕ.
Людей, що продовжують сповідувати систему там, де цього робити вже не слід – їх абсолютна більшість, і я гадаю, що саме в цьому і полягає наша ТОТАЛЬНА КРИЗА МЕНЕДЖМЕНТУ (тобто управління, бо слово менеджмент зараз ліплять де треба і не треба..), коли все є для того, аби добре працювати, комфортно працювати, багато заробляти самому і давати заробляти іншим, радіти життю і все таке – а наразі сидимо все в тому ж болоті.

СРСР вже немає, але він є! В державних структурах, в освіті, в культурі, в локальних масштабах організацій, підприємств.. Кожному офісу – по савдепії!
І що цікаво – цього ніхто не робить спеціально:) воно САМЕ так получається! Через обмеження світогляду кожного з нас. І чим більше в кожного з нас підлеглих – тим більшим є населення своєї локальної савдепії..

Сам процес обмеження світогляду (“заштуркання”, “забивання” людини) – дуже страшний процес: тому що людина, що є учасником його, процесу, просто внаслідок його ж протікання не має змоги бачити оці зміни в собі, усвідомлювати свою деградацію та “підтасування” під таку локальну савдепію. Бо ж оцінку собі і навколишньому людина робить саме виходячи зі свого світогляду – а якщо той змінився, то і стандарти змінюються, критерії оцінки і взагалі система цінностей: а з точки зору нової, “вдосконаленої” – все в повному ажурі:) а хіба було якось інакше? Ні, того всього не було – я завжди був таким і САМЕ ТАКИМ, і такий я є тому, що хочу таким бути і тому що це мені природньо властиво!
О-о-о-о, який же це страшний обман… Навіть не знаю що більше – обман чи САМОобман.. мабуть, в рівній мірі.

Особисто я гадаю – блоґґінґ таки може стати одним із способів досягнення хоч якого-не-якого, а досить таки вільного існування.
Способів, взагалі, є безліч – це однозначно; так само однозначно, що тут не вид діяльності має вирішальне значення, а саме самоусвідомлення людини себе як такої, що не має достатнього простору для свого існування та бажання і внутрішні сили на шлях до кращого.
Але вже те, що блоґґінґ дає просторову незалежність, неприв’язаність географічно до “робочого місця” – це вже величезний плюс. Додати ще відносну відсутність часових обмежень, спілкування з цікавими людьми (знову ж таки – без географічних обмежень!) – і получається щось таке, що в сукупності таки має багато конкурентних переваг…

Загалом – на моє повне переконання – навіть коли технічний рівень розвитку людства дозволятиме кожному (чи принаймні переважній більшості) працювати хоч з дому, хоч з курорту, хоч з улюбленої кафешки, хоч з рідної полонини – люди все одно ходитимуть в тісні мурашники-мегаполіси, і кучкуватимуться на наддорогих (невиправдано дорогих!) житлових площах, і молитимуться на Режим та Догми. А ще – сидіти і сперечатися у кого мурашник кращий, “справедливіший”, а в кого гірший.
Як в класиці української літератури – коли два кріпаки збираються і нарікають на своїх панів, паралельно вирішуючи кому ж із паном пощастило а кому ні. І при цьому жоден навіть припустити не може, що ПАНА ВЗАГАЛІ МОЖЕ І НЕ БУТИ! Але ж така теза була повним абсурдом для тих кріпаків – тому так і жили.

Так само як для нас “А ЧОМУ, ВЛАСНЕ, ПОТРІБНО ПРАЦЮВАТИ?” і ще багато-багато інших – тому так і живемо:)
Хоча технічний рівень вже давно дозволяє працювати десь так одному-двом відсоткам населення Землі і забезпечувати при цьому усім необхідним решта населення. Мало того – цей відсоток-другий міг би працювати абсолютно добровільно (чисто задля задоволення своїх внутрішніх потреб) і так само абсолютно не обтяжуючи себе важкою працею.

Обмеженість – страшна штука..

І я таки сподіваюся, що блоґґінґ робить усіх нас хоч трошечки вільнішими, із хоча б трошечки ширшим кутом огляду всього сущого та уявного, трошечки більш незаангажовано мислячими та схожими на себе самих, а не свої нав’язані “савдепією” іпостасії.

З феноменом “коня пржевальського” я познайомився досить давно, але чомусь в такому ракурсі нагадався він мені саме сьогодні – як такий собі символ деяких закономірностей людської поведінки.

Отже, діло було так: в досить закритому колективі (що підсилює подібні соціальні ефекти) начальник (від якого, практично, залежало все і вся) ляпнув якось підлеглому, який абсолютно ні в чому винен не був, але попав “під настрій” та “під гарячу руку”:
- ШТО ТИ СМОТРІШ НА МЄНЯ КАК ЛОШАДЬ ПРЖЕВАЛЬСКАВА?

Ось, власне, і все – все вкупі: і “паршива вівця”, якою став цей підлеглий, і одразу ж цілий виводок “косячих під авторитета”, що де треба і не треба цитували цю його фразу намагаючись, мабуть, таким чином і підлизатися, і надбати якихось рис, що притаманні автору висловлювання.
Звісно, одразу ж і протилежна лінія: тих, хто ігнорує таке “начальське блаженство”, і які не ведуться на жодні умовності та не переймають так легко ЧУЖИХ комунікаційних форм – одні просто ігнорували, другі пропонували вже “припиняти крутити набридлу пластінку”, а хтось, як завжди, залишився пасивною “конячкою пржевальського”.

Потрібно відмітити, що “косарів” виявляється завжди найбільше: вони найлегше переймають будь-що ГУЧНЕ або БЛИСКУЧЕ і так само легко змінюють це на якись наступний подібний “винахід”.
Всіх інших – набагато менше, в тому числі і таких, що намагаються думати і чинити хоч з якоюсь долею автентичності.
Оськільки в нас, хай і декларативно, але демократія – а як не крути, саме маси трафіку людей і є тим, що визначає сам формат нашої мережі, і її наявність в цілому.. то самі розуміємо хто “править бєспрєдєл бал”.

І це не просто намагання людини, таке собі ірраціонально-підсвідоме, намагання як та мавпа повторити чийсь жест, чи як папуга повторити звук; це – легкий шлях!
Легкий та вигідний. Тому що  це працює – і працює в дві сторони: з одного боку, “косарі” отримують  вже прокладену кимось іншим лижню для свого просування шляхом, а з іншого – законодавці отримують підтримку громади і, відповідно, отримують цей такий бажаний певною категорію індивідів статус.

Що маємо в блогосфері? Маємо такий самий соціальний розподіл, і таку саму ситуацію: авторитет вводить якесь беззмістовне поняття і надає йому якогось емоційно-змістового наповнення та забарвлення, далі – справа за “косарями”, які мають підхопити “благу вість” і порозносити по всіх куточках царства Юдейського (себто інтернету), за рахунок чого забезпечуючи авторитетові авторитетність, а собі – ПРИЧЕТНІСТЬ до авторитету!
Чим на така собі корпорація? Починаєш з того, що “косиш” під тих, хто косить під тих, що косять… що косять під авторитета. Потім – потрошки починаєш розвиватися, підніматися щаблями цієї ієрархії вільної та суверенної блогосфери та всія інтернету. Доки, можливо, не доберешся кудись, і вже під тебе не почнуть “косити” і ловити кожне слово з навіть найбеззмістовнішого посту.

Це можна, втім, назвати і так званою “інтеграцією”, чи навіть страшним (але таким плеканим сьогодні!) словом “соціалізація”.
Така собі соціалізована блоґґєрська республіка “тих, що посилаються на лєбєдєва” – образно, звісно, кажучи.

Чи соціалізація – це не нав’язування уніфікованих стандартів та цінностей, мірил “авторитетності” та ваги в “соціумі”?

Взагалі, блоґґінґ – це така штука… хм.. коли хтось виїжджає (переважно) за рахунок інших, таких самих блоґґєрів. Ухопив трошки більше трафіку, потягло це за собою ланцюгову реакцію – і хтось відривається від маси, а маса “косарів” робить цей відрив іще більш значним.

Хто є читачами авторитетних блоґґєрів? Ну, і взагалі – блогів?
Як на мене, звучить трошки парадоксально – але це, переважно, ІНШІ БЛОҐҐЄРИ:)

При чому авторитетні блоги читають не такі авторитетні блоґґєри переважно з метою якимось чином долучитися до якихось Утаємничених Знань і самому також стати авторитетним. Ну, чи принаймні, десь колись комусь тикнути в носа – мовляв, я знаю і такого, і такого, і на цей блог я також підписаний (називаються, як правило, якісь “авторитетні” блоґґєри, при чому в такому ключі, немов ти з кожним із них випив по цистерні горілки, купався в морі пива і мало не вступав в інтимні стосунки неприроднім шляхом).

До речі, помітили? Я знову якось ігнорую питання “контенту”, “змісту” – тобто того, ЩО пише блоґґєр (як “авторитетний”, так і “рядовий”). Бо я все ж продовжую спроби і не втрачаю надії донести до шановної громади свою тезу про можливість абсолютного абстрагування від змісту постів на шляху до “успішності” та “авторитетності” блогу.

Багато – дуже багато в нас блогів-папуг та блогів-мавп, і вони (звучить дивно – але вже не парадоксально, а цілком закономірно) стають все більш популярними!

Тому що за брендом може нічого не стояти, крім іміджу. Але якщо брендінґ грамотний, а імідж влучний – то під цим брендом можна продавати хоч повітря:)

Чого і бажаю усім бажаючим (вибачте вже за не-знаю-який-по-рахунку каламбур).