Філософія блогу

Одразу зауважу, що “антикорпоратив” – тут вживаю цю дефініцію тільки тому, що вона вже є “розкрученою” і зміст її приблизно є зрозумілий людям.
Разом з тим відмічу, що до руху цього так званого (втім, вже казав якось про своє відношення до цього процесу, що є модним, але, по суті, підпорядкованим все тим же законам розвитку; таким собі гарним брендом на службі у нових вимог до експлуатованої планктонової однорідної маси з боку все тих же осіб) не маю жодного відношення, і взагалі – як вільна людина може, наприклад, віднести себе до тієї чи іншої класифікації??
Це було б так само як, наприклад, емо-хлопчики та емо-дівчатка між якими немає абсолютно ніякої різниці, свідомо заради “вивільнення” себе заганяють одне одного до набагато жорсткіших рамок, ніж продукуються наразі серед білих людей (“білих” – в переносному, звичайно, сенсі).

Режим – це така штука… Що особистий, що політичний, що взагалі будь-який інший: от чому коли я працюю на роботі, то потрібно приходити на неї саме на дев’яту годину? Чому робочій тиждень є не якимось там, а саме сорокагодинним? Хто це постановив, хто придумав – і чи запиталися мене на предмет згоди такого раскладу на “вході” в ці економічні відносини?
Ні, ніхто не спитав – але наразі все життя втовкмачували в голову, що саме так має бути і ніяк інакше.
А сорокагодинний робочій тиждень – це є ніякі не наукові обґрунтування, і ніякі не результати досліджень чи експериментів: це просто те, що свого часу відвоювали профспілки в кровожерливих капіталістів-експлуататорів.
Так і залишилося:)
І дійсно – не зробити ж робочій день, наприклад, замість восьмигодинного тригодинним, наприклад! Так не можна: бо муряшка тоді матиме забагато вільного часу, яким, як відомо, розпоряджатися вона не може і не вміє за означенням. Вона, муряшка, тоді розгубиться без чуткого керівництва та м’якого ненав’язливого спрямування своїх дій в потрібне русло – а це нікому не потрібно: ні муряшкам, ні їх власникам.

Але система освіти – вона не спить: вона день і ніч готує нам в першу чергу не фахівців, не спеціалістів і навіть не професіоналів. А готує людей – адептів потрібного способу життя, режиму, ходу думок та цінностей.

Хоча і освіта – це ще таке.. Є, є там простір для маневрів, як не крути. А ось РОБОТА – … Це вже зовсім інша справа.
Приходиш на так звану “офісну” роботу, і ніби нічого такого складного – навтіь думаєш: “а чому саме вища освіта? за місяць-другий можна і мавпу натаскати – виконуватиме усе це анітрохи не гірше за мене…”
Потім кілька днів висиш на телефоні, потім кілька місяців підряд готуєш одні і ті ж звіти, потім починаєш вловлювати закономірності темпоральної динаміки, притаманної цьому офісові; далі – вже навіть (що дуже погано!!!) починаєш наперед задумуватися над роботою, яку слід буде виконати: от з такого по таке число це зроблю, плюс запас у день-два, а потім ці звіти, а потім ще таке може випасти в наступному місяці і т.д. і т.д. і т.д. і т.д.

А ще за якись період помічаєш, що різні речі, які одразу сприймав просто як щось кумедно-нереалістично (НУ БО НЕ МОЖЕ БУТИ, АБИ ЛЮДИ, НОРМАЛЬНІ ЛЮДИ, ПЕРЕЙМАЛИСЯ ТАКОЮ ДРІБНОТОЮ!) – тепер вже стають нормою.. Ще – вже плануєш своє життя відштовхуючись від робочого режиму (щоденний вільний час, вихідні, державні свята, відпустка…).

І – розслабляєшся: лягаєш на гарну течію, ловиш легенький вітерець на парус і просто ходиш стадом туди куди і всі. Скажуть – зроблю, не скажуть – буду пасьянси на роботі складати. Класно! Робочій час іде, зарплата іде – а ти нічо не робиш:) піднапряжуть – побігаєш кілька днів, пройде гаряча пора – суши весла..
Підйом, сніданок, маршрутка, робота, обідня перерва, кінець робочого дня, маршрутка, дім, вечеря, трошки часу, відбій. Не життя – КАЗКА! (як варіант: “НЕ ОЗЕРО – ЛЯГУНА!”).
І бовтайся в такому озері-болоті роками, де змістом життя є папірці-звіти, маршрутки, нещасна відпустка (за яку ти ще й вдячний!!! тобто ти не ненавидиш свою роботу за те, що 11 місяців вона робить з тебе ідіота, а вдячний їй за нещасний місяць відпустки! Оце вже справжня клініка – це вже незворотні зміни в нашій психіці..) і думки, мовляв, “от було би класно…”

Ну ось і все. Радій: тепер ти саме така людина, яка потрібна в цьому болоті. Ні більше, ні менше. Ну, можеш ще втішатися тим, що таких людей – мільярди, і що людей, на які ми всі працюємо насправді дуже і дуже мало.
На гачку! А щоби іще краще тебе вчипити – а давай видамо тобі машину.. ні-ні, не безкоштовно – а В КРЕДИТ! І заробимо на тобі, і ярмо на шию:) сподобалося? О-о-о, то бери ще й квартиру! До пенсії якраз розрахуєшся:)
І не кажи, що ми нехороші, і не кажи, що ми експлуататори чи ще щось в такому роді – і ДУМАТИ навіть так не смій! Ти – маєш бути вдячним за усе це, і маєш брати активну участь у “проповідуванні” усього цього.
Зрештою – РАЗОМ НАС БАГАТО!

Так а що з антикорпоративом? В загальноприйнятій формі це всього-навсього трошечки зміна форми, одне ярмо на інше – і часто-густо ще більш ярмисте, ніж було:)

До чого блоґґінґ?
А до того, що це і може стати таким собі початком шляху до вільного (наскільки це можливо через зовнішні обмеження та внутрішні границі) існування – тут важливо не “пересидіти в системі” (в якій краще взагалі не бувати..), бо якщо пересидиш – то усе властиве їй просто перенесеш на новий фронт, і це буде абсолютно ТЕ САМЕ.
Людей, що продовжують сповідувати систему там, де цього робити вже не слід – їх абсолютна більшість, і я гадаю, що саме в цьому і полягає наша ТОТАЛЬНА КРИЗА МЕНЕДЖМЕНТУ (тобто управління, бо слово менеджмент зараз ліплять де треба і не треба..), коли все є для того, аби добре працювати, комфортно працювати, багато заробляти самому і давати заробляти іншим, радіти життю і все таке – а наразі сидимо все в тому ж болоті.

СРСР вже немає, але він є! В державних структурах, в освіті, в культурі, в локальних масштабах організацій, підприємств.. Кожному офісу – по савдепії!
І що цікаво – цього ніхто не робить спеціально:) воно САМЕ так получається! Через обмеження світогляду кожного з нас. І чим більше в кожного з нас підлеглих – тим більшим є населення своєї локальної савдепії..

Сам процес обмеження світогляду (“заштуркання”, “забивання” людини) – дуже страшний процес: тому що людина, що є учасником його, процесу, просто внаслідок його ж протікання не має змоги бачити оці зміни в собі, усвідомлювати свою деградацію та “підтасування” під таку локальну савдепію. Бо ж оцінку собі і навколишньому людина робить саме виходячи зі свого світогляду – а якщо той змінився, то і стандарти змінюються, критерії оцінки і взагалі система цінностей: а з точки зору нової, “вдосконаленої” – все в повному ажурі:) а хіба було якось інакше? Ні, того всього не було – я завжди був таким і САМЕ ТАКИМ, і такий я є тому, що хочу таким бути і тому що це мені природньо властиво!
О-о-о-о, який же це страшний обман… Навіть не знаю що більше – обман чи САМОобман.. мабуть, в рівній мірі.

Особисто я гадаю – блоґґінґ таки може стати одним із способів досягнення хоч якого-не-якого, а досить таки вільного існування.
Способів, взагалі, є безліч – це однозначно; так само однозначно, що тут не вид діяльності має вирішальне значення, а саме самоусвідомлення людини себе як такої, що не має достатнього простору для свого існування та бажання і внутрішні сили на шлях до кращого.
Але вже те, що блоґґінґ дає просторову незалежність, неприв’язаність географічно до “робочого місця” – це вже величезний плюс. Додати ще відносну відсутність часових обмежень, спілкування з цікавими людьми (знову ж таки – без географічних обмежень!) – і получається щось таке, що в сукупності таки має багато конкурентних переваг…

Загалом – на моє повне переконання – навіть коли технічний рівень розвитку людства дозволятиме кожному (чи принаймні переважній більшості) працювати хоч з дому, хоч з курорту, хоч з улюбленої кафешки, хоч з рідної полонини – люди все одно ходитимуть в тісні мурашники-мегаполіси, і кучкуватимуться на наддорогих (невиправдано дорогих!) житлових площах, і молитимуться на Режим та Догми. А ще – сидіти і сперечатися у кого мурашник кращий, “справедливіший”, а в кого гірший.
Як в класиці української літератури – коли два кріпаки збираються і нарікають на своїх панів, паралельно вирішуючи кому ж із паном пощастило а кому ні. І при цьому жоден навіть припустити не може, що ПАНА ВЗАГАЛІ МОЖЕ І НЕ БУТИ! Але ж така теза була повним абсурдом для тих кріпаків – тому так і жили.

Так само як для нас “А ЧОМУ, ВЛАСНЕ, ПОТРІБНО ПРАЦЮВАТИ?” і ще багато-багато інших – тому так і живемо:)
Хоча технічний рівень вже давно дозволяє працювати десь так одному-двом відсоткам населення Землі і забезпечувати при цьому усім необхідним решта населення. Мало того – цей відсоток-другий міг би працювати абсолютно добровільно (чисто задля задоволення своїх внутрішніх потреб) і так само абсолютно не обтяжуючи себе важкою працею.

Обмеженість – страшна штука..

І я таки сподіваюся, що блоґґінґ робить усіх нас хоч трошечки вільнішими, із хоча б трошечки ширшим кутом огляду всього сущого та уявного, трошечки більш незаангажовано мислячими та схожими на себе самих, а не свої нав’язані “савдепією” іпостасії.